18 вересня на малу батьківщину повернувся «кіборг» Василь Белень. Цього дня він чекав сім місяців – саме стільки тривало лікування після поранення. Налаштований хлопець рішуче – хоче отримувати освіту, створювати родину. Доки він не повернувся, чимало земляків переймалися, як же молодий чоловік буде жити після важких поранень. А коли Вася вискочив з автомобіля, підхопив на руки двох побратимів (це при тому, що протез розрахований на навантаження 10 кілограмів!), всі полегшено зітхнули – у кого-кого, а в нього все буде добре! Навіть краще, ніж у багатьох людей, які мають дві руки, дві ноги, голову – та не мають такого загартування, сили волі, бажання жити.
Наша розмова розпочалася під розкидистим деревом, де, крім мене, Василя смикають в різні боки двоє хлопчаків – дітей цікавить і сам герой, у якого ще й інтервʼю беруть, і його протез, яким «кіборг» лузає насіння. Скільки часу треба було тренуватися, щоб дрібна моторика штучних пальців була такою вправною – мені навіть страшно уявити. Коли діти вже зовсім лізуть на голову, Василь обіцяє їх пощипати протезом – і на цьому місці починається нормальна розмова, яку вдалося завершити через півтора тижні – дуже вже туго з часом у хлопця.
– Всі попередні інтервʼю розказують головним чином про проблеми, повʼязані з твоїм пораненням і полоном. А я хочу поговорити про твоє життя. Як ти потрапив у третій полк спецназу? Чи не шкодуєш зараз, після того, як пройшов всі випробування, про вибір військової спеціальності?
– Я після армії (а служити мене направили у міліцейські війська) взагалі думав піти у «Беркут»! А батько мені й каже – сину, навіщо воно тобі? Тривоги, конфлікти? Я трошки подумав – і правда ні до чого. І пішов у третій полк. І була в мене ще одна розмова з батьком, коли він сказав: «Ти добре подумав? От йдеш у спецпризначенці, а раптом війна?». Мій батько ще тоді про це думав! А я всерйоз цю розмову не сприйняв – яка може бути війна у ХХІ столітті? З Будапештським меморандумом? Такий розвиток подій, який ми потім отримали, мені на той момент здавався зовсім нереальним.
Чи шкодую про щось? Ні про що не шкодую. Кожному своє на віку написано. Хтось втратить здоровʼя по пʼяні, а хтось – захищаючи Батьківщину. Знаєте, я після поранення зрозумів, що став іншою людиною, я вже по-іншому дивлюся на світ. У Канежі мене всі знають – ну, як і багато сільських хлопців, хуліганив потрошку (до речі, за всі витівки молодості Василь попросив у земляків вибачення прямо зі сцени – прим.автора), було, що й в школі уроки прогулював. Уже будучи дорослим, до служби я ставився відповідально, а от до грошей – не дуже. Є – добре (тим паче, зарплата дозволяла не тремтіти над кожною копійкою), немає – то немає. Про перспективи особистого росту чи свою особливу роль у житті я раніше не думав взагалі!
А зараз життя змінилося кардинально. Уже в Харківському шпиталі поговорив з батьком, а він мені й каже – зараз для того, щоб заробляти, треба не руки-ноги, а світла голова! Ну, почав думати, ким буду, як одужаю.
– Одужував ти не один день. Встиг побувати в Німеччині. Розкажи про свої враження від цієї країни? Які настрої у пересічних громадян Німеччини? Чим тебе вразила німецька медицина?
– Моя дівчина Надя – медик. Я маю уявлення про те, як лікують у нас, і з власного, і з її професійного досвіду. Так от, одна з запорук лікарського успіху в Німеччині – увага до пацієнта й тотальна стерильність. Мене з аеропорту супроводжували троє медсестер. Всі вони були не тільки в халатах і масках, але й в спеціальних рукавичках та окулярах. У мене було зараження організму, тому я лежав один в палаті. На порозі проведена чорна лінія – то він має зняти з себе халат після виходу з палати й цей одяг утилізують. Якщо я на третій день перебування в шпиталі вийшов на двір на перекур – мене одягнули в одноразовий одяг. Я повернувся в палату, зняв його і його викинули. Ніхто не стерилізує пінцети та інше приладдя, яке використовують під час перевʼязок – все викидають.
Дуже активна українська діаспора. Спочатку в шпиталь ходили чоловік 12, потім кількість німецьких волонтерів зростала. А після виступу в консульстві, куди нас запросили на День прапора (щоправда, туди пішов тільки я, інші не змогли), пропозиції про допомогу сипалися з усіх боків. Я вже казав, що не треба допомагати мені, опікуйтеся тими хлопцями, яких привезли після нас.
У Німеччині не всі знають про те, які реалії бойових дій на Донбасі. Мені трапилася нагода розказати про це й журналістам. Вони приходили в шпиталь, спілкувалися з лікарем Єнтом, який нас лікував. Він розказував про характер наших поранень. А потім у мене запитали, чи я вважаю, що Росія бере участь у збройному конфлікті. Я сказав, що відповім, але після того, як журналістка мені скаже, за допомогою чого шахтарі добувають вугілля – відбійними молотками чи танками, мінометами й градами? Звідки взялася вся ця зброя? Окремо розказав про Дебальцеве – перемирʼя було скрізь, але не там, бо цей залізничний вузол повʼязував так звані народні республіки й Росію. Вона питала, чи бачив я росіян – а я відповів, що після поранення втратив зір, тому нічого не бачив, проте мої товариші розповіли, що засада, від якої ми постраждали, була організована росіянами. На запитання, що треба робити, щоб війна на Донбасі закінчилася, я сказав так: з санкціями треба триматися золотої середини. Якщо ввести всі зразу, втрачати росіянам буде нічого, тоді війна може перерости на новий рівень, а якщо спільними зусиллями їх вимотувати – то ми ще трохи протримаємося – і таки переможемо. Журналістка мені обіцяла, що розкаже якомога більше про цей конфлікт, бо у Німеччині інформації про нього бракує.
На дверях моєї палати висів портрет Путіна в якості мішені. Медсестра спочатку говорила, що він «ніхт гуд», а потім навчилася й більш образно його характеризувати, як у нас прийнято.
Коли я вже став більш самостійним, ходив у місто – можна сказати, в самоволку. Нас відпускали тільки під розписку волонтера і під його відповідальність. Та я досить швидко вивчив лінії метро, періодично виконував замовлення щодо різних покупок, від товаришів, які самі ще не могли нікуди ходити. Що я скажу – є чому у німців повчитися.
Повернення додому було радісним… Але українська медицина після європейської справляє гнітюче враження. В Україні Василь у центральному військовому шпиталі оформлює довідку, завдяки якій отримає компенсацію від держави. Перший варіант довідки свідчив, що скарг пацієнт не має, йому можна присвоїти третю групу інвалідності – як працюючому. Це при тому, що однієї руки він не має, на іншій – видалено частину плечового суглоба. Її можна було б замінити титановим імплантом, проте, як чесно попередили Василя лікарі, при невдалому вживлянні суглоб втратив би рухливість. Тоді б замість одної руки був протез, а друга б фактично не діяла.
Для того, щоб у довідці вказали всі пошкодження, у Київ довелося їздити не раз, і фактично влаштовувати сидячу забастовку в ординаторській – то забули вказати вирвані мʼязи й відновлення зору, то не помітили лікарі, що лопнула барабанна перетинка… Добре, хоч визнали без проблем, що кисть руки таки відсутня… Яким буде остаточний варіант документу – Василь ще сам не знає, не бачив довідку, яку йому відправили поштою.
Ветеран (як страшно, що у 21 рік вже можна стати ветераном!) знімає квартиру в Кіровограді, вирішує документальні питання у своїй військовій частині, намагається отримати в Кіровограді 10 соток під житлову забудову, няньчить маленького братика (якому всього три роки!), вагається – отримувати освіту юридичну чи економічну.
– Я хочу бути корисним, хочу допомагати людям, – пояснює свої вагання Василь. – От визначуся, де від мене буде більше користі – й буду готуватися до вступу. На всі сумніви й документальні питання я собі відвів два місяці. А потім почну готуватися до вступу у вуз.
Побажаємо нашому герою удачі!
Олена Белінська, видання "Новомиргород"